|
|
|
Русский
English |
Мабуть, можна перейти до сутi справи, до свого дитинства. Воно було незвичним для села: до школи з хлопцями не спiлкувався. Так i в школу пiшов, самотнiй. Таки - барчук! Читати теж не вмiв. Пам'ятаю тiльки, що багато малював, фантазував, бiльше про вiйну. Гуляти не любив: взимку ледве не силою виганяли "дихати повiтрям". Взагалi - рохля i рохля! Неправильно виховувала мама.
Зате школа стала подiєю. Одна вчителька учила два класи: перший i третiй. Мене посадили зi старшими, у першокласникiв мiсця не виявилося. Отут я швидко вивчив букви i став читати. Робiнзона Крузо прочитав за три мiсяцi. Але школа спочатку не подобалася: дуже багато шуму, хлопцi буйнi, усi - незнайомi. Не було контакту. Навiть на перервах я не виходив iз-за парти. Обвикнувся тiльки до рiздва.
У перше шкiльне лiто барство з мене злетiло: бiгав босонiж, днi проводив iз товаришами на рiчцi. Але все одно залишився незграбним: не навчився плавати, не бився, погано грав у мiстечка, у лапту, не вмiв їздити на велосипедi, танцювати, плавати. Завжди вiдчував свою неповноцiннiсть. Дивуюся, як це став хiрургом: ручна все-таки робота!
Учився добре, але учили погано. Умов для цього не було - пiдручникiв, паперу, вмiння викладати. Втiм, нашу вчительку, Серафiму Петрiвну, згадую з задоволенням.
У 1924 роцi органiзувався загiн пiонерiв. Це було дуже цiкаво Тодi ж у мене з'явився перший чин - заступник вожатого загону. Такий гарний був партiйний початок - i не одержав продовження!
Суспiльна робота кипiла: збори загону, "проробки" недбайливих, походи, стiнгазета. Навiть брав участь у дорослому драмгуртку. На мiтингу до сьомої рiчницi Жовтня на площi вiршi читав! Пам'ятаю, як у 1924-му роцi прийшов дядько Сашко i сказав, що Ленiн помер. Нi, не шкодували, не чув.
У пiонерiї склалися "полiтичнi переконання": усi багатi - поганi, бiднi - гарнi. Революцiя справедлива - рiвнiсть. Бiлогвардiйцi - звiрi. Iмена: Ленiн, Троцький, Зинов'єв. Про Сталiна не чув.
Ще одне - органiзував шкiльний кооператив: зошити, олiвцi.
Червонi краватки прищепилися легко, а от iз трусами було погано - стареньки протестували: "Соромно!" Траплялося, хлопцi самовiльно - ножицями (або навiть сокирою!) - укорочували пiдштаники, щоб вийшли труси.
Загалом, нiчого видатного в моєму сiльському дитинствi не було. Рiка, лiс, луг, iгри. Лiдером по частинi забав не був. Шанували, що добре учився. А влiтку - робота: сiножать, жнива, молотьба. У нас було тодi скромне, але господарство: корова Лушка, собака Арфик, кiшка, курки. З 12 рокiв я був головний робiтник.
Чомусь не пам'ятаю, щоб готував вдома уроки. Напевно, не задавали: багато новацiй пережила школа.
Читав багато книг - бiблiотека була гарна. Особливо запам'яталася товста "Iсторiя Великої французької революцiї" Карлейля.
У школi усе було цiкаво - йшла суспiльна робота в пiонерiї.
У 1926 роцi скiнчилося моє щасливе дитинство i почалося досить смутне життя.
Потрiбно було учитися далi. Для цього треба їхати в чуже мiсто - Череповець, поступати в школу другого рiвня.
Ми приїхали на пароплавi, мама вiдвела до школи - складати iспит. Щось писали, вирiшували задачi, був упевнений i не хвилювався. Познайомився з Льонею Тетюєвим, другом на цiлих сорок рокiв. Повернулися в Ольхово i чекали звiстки про прийом. Пам'ятаю, думалося: "Хоча б не прийняли". Але зараз-же: "Треба!" i так на все життя: "Треба!" "Треба!"
Пароплав "Касир" ходив вiд Череповця до Ольхово, ночував бiля пристанi i в 4 ранку вiдпливав в зворотньому напрямку. Таке собi суденце з дизельним двигуном. Навiть зараз чую: "Тук-тук-тук", над рiкою.
Гiрко плакав, коли один прийшов iз пристанi у свою кiмнатку, в Олександри Миколаївни. До 15 рокiв мене охоплювала страшна туга пiсля повернення з дому. На самотi, iз скупими сльозами.
Майже весь перiод життя в Череповцi пройшов тужливо. Не було щастя. Стало трохи легче лише в останнi роки, коли з'явилися новi iнтереси.
Мама оселила мене до своєї кращої подруги Олександри Миколаївнi Доброхотової. Вона вчителювала, жила одна, мала маленький будиночок, було двi кiмнатки i кухня: площа метрiв 20, стелi низькi. Вчителi жили жалюгiдно, гiрше чим ми - у нас удома - садиба. Електрика була дорого, освiтлювалися лампою. Їжу готували в печi.
В мої обов'язки входило носити воду вiд колонки, колоти дрова, чистити тротуар.
Олександра Миколаївна була вiдмiнною людиною i прекрасною вчителькою. До неї часто приходили такi ж самотнi, як вона, колеги, i розмови були тiльки про учнiв. З того часу шкiльнi справи залишилися близькi моєму серцю. (Згадую її, маму, їхнiх подруг - i розчулююся, до чого все-таки люди були вiдданi своїй справi!)
Як я вже згадував, батько давав менi 15 рублiв на мiсяць, П'ять рублiв сплачував за квартиру i на 10 повинний був харчуватися. Два рази на мiсяць треба було ходити за грошима до батька в Губсоюз - там вiн займав гарну посаду.
До чого ж тяжкi були для мене цi походи! Бувало, пiдiйду до сходiв на другий поверх, - постою, повернуся, походжу по вулицi... Але куди дiнешся? У мами грошей не було: училася в iнститутi сестра. Пiднiмуся, входжу в кiмнату - це контора з декiлькома столами, його - головний. Пiдiйду, привiтаюся, вiн завжди виглядав добрим.
- Тато, менi потрiбно грошей.
- Скiльки тобi?
Першого числа я вiдповiдав - десять, а п'ятнадцятого - п'ять рублiв. Вiн щораз задавав це питання, але я жодного разу не попросив бiльше. А вiн не запропонував.
Всi закупiвлi робив сам. Завжди вистачало грошей: педант iз дитинства. Не так уже погано харчувався на 10 рублiв. Суп iз м'ясом (1 кг на мiсяць!); на друге гречана каша з коров'ячим жиром - його в плошцi розтоплювали в печi, вiн вiдразу застигав. Ранком i ввечерi - чай iз хлiбом без олiї, цукор у прикуску. Вiтамiнiв мало, тому по веснi завжди хворiли очi. Але iнших хвороб не пам'ятаю. За всi роки свого навчання не пам'ятаю, що б пропустив уроки.
Два рази на мiсяць ходив у кiно - 20 копiйок, у перших рядах. Зрiдка купував на лотку iриску - 1 копiйка. Шоколадних цукерок не пробував жодного разу.
Вдягався бiдно: мама обшивала себе i мене. Були двi ситцевi сорочки, однаковi, сiренькi. Ще була сукняна курточка перешита з мотлоху. Матрацну наволоку восени набивали соломою на весь рiк. До весни вона перетворювалася в потрох i спав уже на дошках. Простирадло - було, пiдковдри - не було. Ковдра ватяна, клаптева.
У лазню ходив раз на два тижнi. Прати бiлизну возив додому.
Спосiб життя. (Нудне слово!). Такий був i "спосiб".
Пiдводився в сiм, лягав у десять. Жодного разу не порушив режиму.
Невесело жив. Але - не нудьгував . Тiльки сильно тужив за мамою i по дому. Через два-три тижнi обов'язково бував в Ольхово. Восени i навеснi - на пароплавi, зимою ходив пiшки. Багато разiв я вимiряв цi 25 км.
Учитися подобалося: усе легко давалося, був першим, навiть старостою класу: журнал вiдвiдування довiряли. Але: "не висувався". Дивнi були порядки: оцiнки - "уд" i "неуд". Рiвнiсть? Дурiсть?
Уроки не готував. Завдань мало, усе встигав робити в класi. Навiть творiв удома не писали. Мiж iншим, учителя були дореволюцiйної виучки. Тiльки правильно писати не навчили: дотепер помилки роблю.
Було i слабке мiсце: фiзкультура. Незграбний, соромився, хоча сила була. Тому - хитрив, навiть збiгав з урокiв. Спiвати теж не мiг: нi слуху не голосу. Музику не слухав, електрики i радiо в Олександри Миколаївни не було.
Улюблений предмет - лiтература. Усе читав, усе знав, учительки були розумнi.
Не пам'ятаю, щоб на перервах скаженiв, як покладалося хлопчиську. Усе тому ж: "рохля". У бiйках не брав участь, мене не били, тому що був сильний, сам не задирався. За все життя вдарили якось - ще в Ольхово.
Поза школою з хлопцями не спiлкувався. Порядок такий: прийшов iз школи, пообiдав, помив посуд i - читати.
Це i була, як говорять: "Одна, але полум'яна пристрасть".
Книги. Записаний був у трьох бiблiотеках, дитячiй, дорослiй мiський i шкiльнiй. Крiм того, у прикомiрку в Олександри Миколаївни були "додатки до Ниви" за декiлька рокiв зiбрання Горького, Купрiна, Андрєєва, Бунiна, Сервантеса, Золя. Комплекти приносив i прочитував "вiд i до". Гоголя i Пушкiна вже ранiш знав, в Ольхово. Ще читав усю нову лiтературу, що приходила в мiську бiблiотеку - у 20-х роках ще вiльно друкували "попутникiв". Звiсно - був Єсенiн, кумир молодi. Але менi бiльше подобався раннiй Маяковський: Рядок з "Хмара в штанах" дотепер пам'ятаю. Вся моя "освiченiсть" виросла з белетристики, наукових книг читав мало. Хiба що iсторiю.
Спiлкування. Першi чотири роки домашнiх друзiв зовсiм не було, тiльки в школi. Пiонери не сподобалися, комсомол навiть не спробував. Проте культурнi "заходи" були. По-перше - театр. Для школярiв по суботах - квиток останнi ряди - 10 копiйок. Вихiдного одягу не було, трохи нiяковiв, але - перемагав. Ще ходив на публiчнi лекцiї. Ще пам'ятаю "чищення партiї": здорово драїли!
Iсторiю як предмет, нам не викладали, було "суспiльствознавство". Я був "за революцiю i соцiалiзм". Мама й Олександра Миколаївна - "в основному" теж. Вiрили, що влада - для народу, i сподiвалися на майбутнє. Про НК говорили пошепки.
Вiв щоденник. Непорядне про себе теж писав, але по-нiмецькому. Зошит пiзнiше взяла моя "любов" i не повернула.
Про любов. Звiсно - закохувався, i дуже рано. Пiд будинком ходив. Бузок у вiкна кидав. Але листiв не писав, i слiв не вимовив. Предмети: спочатку Шура Венчинова, потiм Валя Шобирева, особливо довго. Закоханiсть - чиста, у постелi себе уявляв з iншими. Так, романтика була, мотиви в розумi звучали.
Самий щасливий час - канiкули. Вiд сiльських приятелiв вiдiйшов вiдразу, як потрапив у Череповець. Спiлкувався iз сестрами, вони жили поруч. Поки господарювали - була робота: сiножать, картопля, город. Гриби, ягоди збирав у лiсi. Усе разом - не дуже багато часу займало. А в зимовi канiкули навiть цiєї роботи не було. У 1928 роцi органiзувалися колгоспи i господарство лiквiдували - залишився тiльки город. Весь вiльний час лежав на канапi i читав книги. Мама називала: "книжковий хробак" i грозилася продати канапу.
Десь у Горького написано: "Прийдуть страстi-мордастi, принесуть iз собою напастi".
Так, приходили i до мене. Але якось усе життя вдавалося утримувати їх "у межах", не заносило. За винятком короткого перiоду в отроцтвi.
Усе було в 14 рокiв. Спочатку - факти. Пам'ятаю до дрiбниць.
Я крав книги. Добрий десяток. Усе пам'ятаю: п'ять томiв творiв Маяковського. Англо-росiйський словник. Курс фармакологiї. "Медична термiнологiя" - збирався стати медиком-теоретиком.
Була велика книгарня з вiдкритими прилавками. Я приходив iз папкою, розглядав книги, перегортав i непомiтно ховав книжку мiж своїх паперiв. Завiдуючого пам'ятаю: iнтелiгентна особа з борiдкою, середнiх рокiв.
I от, останнiй раз: тiльки я сховав Маяковського, завiдуючий пiдходить, бере в мене папку, виймає книжку, кладе на мiсце i говорить, майже ласкаво:
- Не треба це робити, молода людина...
I - усе. Я утiк, роздавлений соромом i страхом.
Менi i зараз моторошно, через 70 рокiв: що б могло бути! Бог спас?
У восьмому класi, на межi 15-16-ти рокiв, я сам i життя змiнилися.
Навiть i країна. НЕП скiнчився, почалася хода в соцiалiзм.
У класi були "позбавленцi"- дiти, у яких батьки вiдносилися до "нетрудових елементiв", позбавлених виборчих прав. Це усе "колишнi" - дворяни, купцi, куркулi, попи. Ми знали про таких дiтей, але "дискримiнацiї" не пiддавали: занадто абстрактно для хлопчиськiв.
За з'їздами партiї не стежив, але був у курсi справи: плани iндустрiалiзацiї. Перша п'ятирiчка. "Лiвий ухил" - Троцький. Далi - "правий ухил" - Зинов'єв, Бухарiн, Риков. Але поки їх тiльки лаяли, не судили. Знали слово "шкiдники": "Шахтинська справа", "Промпартiя".
Почався наступ на куркуля - спочатку податками, а потiм розкуркулюванням. Утворилися колгоспи, суцiльна колективiзацiя. Партiя посилала читати мужикам "Запаморочення вiд успiхiв", навiть нас, восьмикласникiв. Почалася масова втеча iз села найбiльше заповзятливих мужикiв. У тому числi i на "будiвництво соцiалiзму". Упевнений, що без колективiзацiї й арештiв Партiя б не побудувала п'ятирiчки.
На ринку ламали ларьки i магазинчики приватникiв. За рiк усi товари зникли. Ввели талони, а потiм i картки.
Мама в колгосп не вступила, визначилася як службовка i лiквiдувала господарство. Це вже назрiвало: працювати нiкому. Ми вже жили в новому будиночку - маминiй особистiй власностi, хоча з боргами. Маруся закiнчила iнститут i поїхала на лiкарську дiльницю за 20 км. Вiдмовилися вiд батькової допомоги i навiть купили менi черевики замiсть сiльських чобiт.
Тим часом iдея соцiалiзму вже укоренилася в розумах "малої iнтелiгенцiї" i не пам'ятаю, щоб мама i вчительки в Олександри Миколаївни нарiкали на комунiстiв. Звичайно, мама переживала за "бабiв", що плакали, вiдводячи худобину в суспiльнi подвiр'я. Але це вiдносили за рахунок "помилок". ГПУ ще так не лютувало, як у 37-му, багатiїв у наших селах було мало, тому розкуркулювання в Ольхово йшло порiвняно легко.
Шкiльнi справи теж змiнилися: пiсля 7-го класу багато учнiв вiдсiялося. Створили один клас iз двох. У середнiх школах ввели спецiалiзацiю - "ухили". Нам дiсталися "лiсотехнiчний": iнженери з лiспромгоспу читали лекцiї. Було ново i цiкаво: "таксацiя", "геодезiя", "лiсовпорядження". Залiкiв не влаштовували, але водили "у поле" - працювати з приладами. Чого ще краще?
Любов: Валя Шобирева з нашого класу. Щоранку, як йшов у школу дивився - чи не з'явиться iз-за рогу чорний берет з червоним помпоном. Обличчя, як зараз бачу: дуже гарне. Було "тихе зiтхання", нiяких проводжань, зустрiчей i записок. Не скажу, що користувався взаємнiстю, так - прихильнiсть. Був навiть суперник - шкiльний поет.
Дивне це почуття - пiдлiткова любов: без сексуальностi. Здається, так спiвали: "тiльки серце вiд чогось солодко тануло в грудях..." Притому, що грiшнi бажання були - але до iнших предметiв, до дорослих жiнок.
На лiтню практику в лiс нас поїхало четверо: Валя, Шура Ванчинова, Коля Чернишов i я.
Маленьке лiсове селище з конторою, iз заводиком, службами. Зустрiли, як дорослих. Видали продукти, вiдвели кiмнату в новому недобудованому будинку - одну на усiх. Ми, чоловiки, улаштувалися в кутку за грубкою, дiвчатам - краще мiсце. Молодий технiк - (ревнував!) два днi водив у лiс i показував як вiдводити лiсовi дiлянки i перераховувати в них дерева.
Ввечерi дiвчата варили суп iз м'ясних консервiв. До цього про консерви тiльки читав у романах.
Суцiльне свято: жити в однiй кiмнатi з улюбленою! Через декiлька днiв вiдправлялися в "справжнiй лiс" - ще за 20 км. Дали нам у помiч двох лiсникiв. Оселилися в лiсовiй хатинцi, iз нарами, вогнищем у центi, маленьким вiконцем без скла... i хмарами комарiв. Рятувалися тiльки димом.
Працювали з ранку до вечора: чоловiки вимiрювали, (iнструмент: "мiрна вилка") кричали цифри, дiвчата записували на фанерi. Утомлювалися. Ввечерi лiсники варили смачний "кулiш" iз консервiв i крупи, чай у казанку, ще - вялена вобла. Спали на голих нарах з отесаних жердок, пiдстеливши одяг. Дуже хотiлося поцiлувати Валю, прикластися, як до iкони, але не зважився. Роботу зробили за сiм днiв i повернулися на базу. Пройшов один iз самих щасливих тижнiв мого життя.
Далi усе було погано.
Повернулися. Заявилися в контору - до цих молодих i гарних технiкiв. Написали звiт. Потiм нас iз Колькою вiдправили в лiс, а дiвчат залишили.
Другий захiд у лiс був дуже смутний. Повна глухомань, вирубки, пустуши. Болота, купини, комарi. Зозуля тужливо кує. Вiтрено, дерева скриплять. Дощi, дах у землянцi тече. Мужики неприємнi. Робота не продуктивна - вимiрювати i самим записувати, лiс рiдкий, кущi.
А там, у лiспромгоспi, залишилася любов в оточеннi чоловiкiв.
Через тиждень я люто занудьгував. Пiзнiм вечером сидiв перед димним вогнищем, дивився на вогонь i думав гiркi ревнивi думи, зцiпивши зуби, щоб не заплакати. А ще забутий щоденник. Що тут чекати гарного?
Результат - я утiк iз практики. Симулював хворобу i рвонув на станцiю прямо з лiсу, речi на Колю залишив.
Приїхав додому. Склав "легенду". Мама була рада. Не думаю, що вона повiрила, але щиро не присоромила. Просто пропустила повз вуха. Зато Маруся якось потiм сказала: "Все ти видумав!" Я - не наполягав.
Написав листа Валi на лiспромгосп - iз тiєю ж брехнею. Соромно було признаватися. I став чекати вiдповiдь, iз великим страхом.
Лист прийшов через мiсяць, уже з Череповця. Дуже сумний: "Я усе прочитала. Зрозумiла, що утiк. Дуже шкода, що ти такий". Образливих епiтетiв не було, визнань, що любила - тим бiльше, але справа ясна: Кiнець!
Усе в мене стиснулося усерединi.
- Що ж - заслужив - одержав.
Я не пам'ятаю, щоб вимовляв клятву, але почував без слiв:
- Нiколи бiльше не допущу.
Чого - "не допущу?" Ганьби перед людьми? Грiху перед Богом? Нi те, нi iнше. Я вважав себе головним суддею своїх учинкiв. Вище людей. I не вiрив у Бога. "Не допущу слабкостi". Що це було? Пробудження совiстi? Ще - немає. Була - "Гординя".
Тiльки багато пiзнiше сформувався iнший внутрiшнiй закон - повага до почуттiв iнших людей: не заподiювати їм шкоди. Права не маю! Сам - слабкий i грiшний.
Смутно закiнчилося те лiто. Лежав, читав: Купрiн, Арцибашев...
Перед 1-м вересня приїхав у мiсто, прибiг до Льоньки i дiзнався приголомшливу новину:
- 9-го класу не буде. Учнiв розподiляють - хто хоче залишитися вдома - у механiчний технiкум, iншi - у Ленiнград, в Оранiєнбаум, учитися на лiсника. Вже йде запис. Валя записалася. Ти як?
- А ти?
- Я, i майже всi - залишаємося. Грошей немає - у Ленiнград їхати.
I я залишився, начебто б з тiєї ж причини - знав, як тяжко дiсталася мамi Маруся. Тiльки-тiльки зiтхнула i щоб знову... Та й соромно було перед Валею. До того ж одягти нiчого, дуже бiдний для Ленiнграда.
Записався в технiкум, разом з усiма. З нас, школярiв, створили окремий клас, зарахували на другий курс.
Технiкум був заснований ще в минулому сторiччi: випускали механiкiв. Називалося "Олександрiвське технiчне училище".
Тепер iндустрiалiзацiя країни вдохнула нове життя: готувати технiкiв для лiсової промисловостi й електростанцiй.
"Школярiв" стали прискорено навчати, щоб наздогнати основних студентiв - "технiкiв". Займалися по вiсiм годин: математика, фiзика, хiмiя, механiка, креслення, Потiм пiшли спецiальнi предмети: паровi котли, машини, турбiни. Учили багато - але погано. Була епоха "бригадного методу": п'ять чоловiк разом готували уроки, вiдповiдав один вiд усiєї бригади.
Але дали стипендiю - 30 рублiв! Обiдали в їдальнi, не дорого, але жидко i порцiї малi. Домашнi обiди припинилися, усе давали по картках, хлiб чорний, 400 гр., а замiсть цукру - пiсок, що я вiдразу з'їдав. Не голодував, але i ситим не був. Наїдався тiльки в мами: бюджет її поправлявся, коли в дiтей з'явився свiй заробiток.
Життя змiнювалося на очах.
Ринкова площа спорожнiла: приватна торгiвля зникла. Мiсто швидко розбудовувалося: мужики перевозили будинки iз сiл - рятувалися вiд колгоспiв. Культура занепадала: припинилися здешевленi спектаклi. Вiдчинився торгсин - держава збирала золото i срiбло на iндустрiю. Я в магазин не заходив.
У країнi йшло тотальне зачищення: заарештовували колишнiх офiцерiв, есерiв, меншовикiв, дворян, купцiв. Не скажу, що нас, хлопцiв, це сильно торкало: народ усе бiдний, арешти торкнулися лише кiлькох людей.
Моє життя значно змiнилося. Валя поїхала в Ленiнград. Я її не бачив. Туга залишилася, але якось притупилася. Вiдболiло.
А чоловiча компанiя розцвiла. У Льоньки Тетюєва вiдкрився музичний талант - став грати на гiтарi, мандолiнi, на трубi в оркестрi. Усi хлопцi почали курити. Я - не пiддався, але на "посиденьки" ходив. Проте, до десятої години завжди повертався. Мамi писав кожний тиждень, але їздити став рiдше.
У великому темпi ми провчилися майже до нового - 1931-го року.
I отут п'ятирiчка нас настигнула: вiдправили на "лiквiдацiю прориву" у лiсопильнi заводи на пiвнiч, за Бiле озеро. Там гостро не вистачало робiтникiв.
Йшли пiшки, вiдстань бiля двохсот кiлометрiв. Мороз 20-30 градусiв, видали фуфайки, ватянi штани i рукавицi. Валянки у всiх свої.
На Кемському заводi я спробував рутинне життя робiтника i зрозумiв класову ненависть.
Робота була важка й одноманiтна - вiдвозити дошки на вагонетках i складати в стопи. До обiдньої перерви уже виснажений, а пiсля - ще чотири години тягти. У гуртожиток спочатку приходив ледве живий. Потiм звик.
З жахом уявив: якби так на все життя? Зрозумiло, чому культурнi робiтники йшли в революцiю - заздрили. I я б пiшов.
Життя великої компанiї не обтяжувало. Народ пiдiбрався гарний, не пиячили i не хулiганили. От тiльки жорстоко завшивiли - спали покотом, милися рiдко, дезкамер тодi не було. Без малого чотири мiсяцi проробили, соцiалiзму допомогли.
Пiсля прориву ми усi якось подорослiшали. Я ледве не через день ходив до Тетюєвих, дiвчата приходили, розмови вели. Льонька зiбрав струнний квартет. Танцювали. Але - не я. Так i не вивчився. Комплексував. Технiка менi сподобалася, читав про паровi турбiни, котли, дизелi. Винаходив машину для укладки дощок у стопи. Робив креслення.
Училися без канiкул до липня i вiдразу ж поїхали на нову практику, цього разу пiд Ленiнград, на целюлозно - паперовий комбiнат.
Там знову була важка робота - кочегаром у котельнiй.
Дуже хотiлося побачити Валю. Оранiєнбаум - от вiн, поруч, час їзди вiд Ленiнграда, тiльки в iншу сторону. Вже знав, що вона вийшла замiж, але все одно - хоча б погляд. Про мою любов, звичайно, не знали, але побачити однокласникiв погодилися. Поїхали компанiєю у недiлю.
Запам'ятався безмежний парк, балачки з приятелями про навчання - вони будуть лiсничими, i коротке побачення при людях iз замужньою жiнкою Валею.
- Усе дуже добре, чоловiк - студент, любить, маємо кiмнатку в гуртожитку.
От так: "Усе пройшло як iз бiлих яблунь дим..."
Нi не вiдразу пройшло, роки два ще болiло, дiвчата не подобалися.
Пiсля практики був мiсяць вiдпустки: мама, канапа, книги. ("Книжковий хробак").
У вереснi помер батько. Ми працювали на розвантаженнi дров iз барж, близько вiд мiста: возили на тачках на крутий берег. У обiд бригадир сказав:
- Батько в тебе помер. Поїдь ховати.
Нiяких почуттiв не розбудило.
Сиджу бiля труни, дивлюся на мертве обличчя, думаю про його прожите життя.
Труну до цвинтаря несли на плечах. Я теж нiс, усю дорогу. На поминках не був, та й не пам'ятаю, щоб запрошували. Зато пам'ятаю, (о негiдницька пам'ять!) як на шляху з цвинтаря купив червону скибку кавуна - першу в життi. Помянув.
Жодного разу могилу не вiдвiдував. Не багато мiсця в душi займав батько, а тепер - зовсiм викреслив. А мама плакала:
- Гарна була людина.
З осенi мене одного з "школярiв" перевели до "технiкiв": їх передбачалося випустити достроково. П'ятирiчка вимагала.
У новiй групi я був самий бiдний: у мене - єдиного - не було пiджака, його замiняв джемпер Марусi. Озираючись, скажу: ледар. Мiг би заробити, сила i час були. Так нi - тiльки книги i розмови iз друзями.
Уроки як i ранiше, не готував. Але положення в новому класi завоював. На дiвчат зовсiм не дивився, хоча зацiкавленiсть (усе по Фрейдовi!) мав. Все життя з ним прожив, iз сексуальною зацiкавленiстю.
Заняття скiнчилися якось раптово: послали на практику на пiвроку, розкидали по лiсопильних заводах. Я потрапив, село Луковець, 12 км вiд мiста.
Проходили практику "на робочих мiсцях": Я - машинiстом на паровiй машинi: це було цiкаво i не тяжко. Заробив на тужурку iз шинельного сукна i - нарештi! - купив напiвшерстяний чорний пiджак, найдешевший.
Вiдразу пiсля практики оголосили, що "технiкам" навчання скiнчилося.
Менi i Севi Милославову виписали путiвку в Архангельськ, на лiсозавод iменi Молотова. Прибути 25 жовтня.
До вiд'їзду була ще вiдпустка: подорож iз мамою по Шекснi i Волзi в гостi до Марусi. Назад їхали поїздом iз заїздом у мiсто Арзамас до дядька Павла, начальника НКВД, i в Москву на два днi.
Останнi тижнi сидiв удома пiд вiкном: безупинно лив дощ, а я читав "Братiв Карамазових", потiм - усього Достоєвського пiдряд. Настрiй був вiдповiдний.
Юнiсть закiнчилася. Щаслива? Мабуть - так.
 |
 |
